Усі знайомі тобі цивільні припускають, що залишивши військову службу, ти відчув полегшення й задоволення. Вони не перестають думати, що ти, ніби професійний спортсмен, який у розквіті своєї кар’єри отримав травму й більше ніколи не буде грати знову. Ти не просто стикаєшся з…

ПТСР, душевні травми, депресія та хвороби, які випереджають розуміння медицини… люди просто не сприймають цього. Вони думають, що ти все вигадуєш, що ти ледачий, що ти просто нетовариський, що ти зобов’язаний на спроможність усе подолати і продовжувати життя, яке вони вважають…

Ти повернувся додому й мав би бути в порядку й щасливим, правда ж? Хіба не так вважають усі навколо? Боляче визнавати, що ти спричиняєш людям страждання. Ти робиш це ненавмисно, але вони не розуміють цього. І ти не знаєш, як перестати поводитися таким чином. Цей гнів продовжує відштовхувати…

Знайти мету після військової служби буває дуже складно, чи не так? Не те щоб у тебе не було навичок, щоб реалізувати себе в цивільному житті. Щось не так з його головним сенсом. Після того, як ти ніс відповідальність за життя і смерть, дороговартісне обладнання або вів за собою…

Як продовжувати жити у цій безкінечній битві, коли кожен день здається безглуздим, і ти так сильно втомився? Коли темряві, здається, немає кінця, і ніщо не змінюється до кращого? Як ти можеш знову і знову підійматися, і вмовляти себе не боятися і повернутися на поле битви?

Статтю перекладено з дозволу авторки. Це наш перший переклад із серії статей письменниці Бріти Ріке-Драґіцевіц*.